Засаднича проблема української державності – брак еліт, які б вміли мислити стратегічно й грати вдовгу. Звідси стратегування по-українськи зводиться до парафразу з відомої казки Аркадія Гайдара: "Нам би ніч простояти та день протриматися". Далі – абсолютно в традиціях комуністів-більшовиків – культ героїзму замість культу розуму та незламності замість компромісу.
Але давайте спробуємо задатися питанням: навіщо українцям держава та державність? Моя відповідь – для кращого життя. Тобто держава – це не абсолют, не сакральна святиня, а інструмент, який має створити передумови для розвитку та кращого життя певної спільноти людей, які усвідомили себе політичною нацією і вирішили взяти відповідальність за власну долю у власні руки.
Решта – мова, віра, культура – вторинні. Шевченко творив у Російській імперії. Єйтц – у Британській, а згодом – у домініоні тієї самої імперії під гордою назвою "Ірландська Вільна держава". Моя фундаментальна розбіжність із правими друзями-різнодумцями полягає в тому, що я вважаю державність не метою, а інструментом самореалізації людини.
Якщо держава не створює рамку, в якій людина почувається більш вільною та захищеною, в якій громадянин не отримує більше шансів на самореалізацію, яка перетворюється на прокрустове ложе для особистості, – така державність втрачає свій 𝘳𝘢𝘪𝘴𝘰𝘯 𝘥'ê 𝘵𝘳𝘦. Принаймні так мислять республіканці.
Тому я переконаний, що російсько-українську війну слід розглядати саме через таку оптику. Якщо завдання української держави – створити ефективну рамку для самореалізації вільних громадян, їхньої безпеки та добробуту, вічна війна з росією – це рух у прямо протилежному напрямі.
За 35 років незалежності ми втратили від 40 до 50% населення країни – це найгірший результат у світі. В Україні один із найнижчих у світі коефіцієнтів народжуваності та фертильності жінок, бо народжують дітей, коли вірять у краще майбутнє. В нас на одного народженого припадає 3, 5 померлих. Економіка тримається на зовнішніх вливаннях. А промисловість – систематично нищиться.
В останньому довоєнному за 2013 рік в індексі "Where-to-be-Born" (відомий також як Індекс якості життя) Україна посідала третє місце з кінця, одразу перед Кенією та Нігерією. За 12 років війни з Росією жити в цій країні навряд чи стало краще. Тому Україна з квітучої республіки дедалі швидше перетворюється на Loca Deserta – безлюдне місце. Саме так позначали на мапах XVI–XVIII століттях малозаселені степи Північного Причорномор'я та Приазов'я.
Тому вихід з війни за умови збереження української державності та суверенітету над своїм майбутнім має стати імперативом для українських державників. Воїни мають робити свою справу – давати політикам переконливі аргументи для завершення російсько-української війни (принаймні її поточної фази) на прийнятних для України умовах. А державники, яких майже не залишилося серед українських політиків, мають шукати кращий з поганих, але реалістичних варіантів завершення цієї війни.
Рештки Донбасу, які ще контролює Україна, статус російської мови, перепрочитання власної історії з жертви колоніалізму на співтворця і партнера в імперських проєктах, прийняття власного минулого в усій його повноті – з усіма його величними досягненнями та жахливими злочинами – все це прийнятна ціна для того, аби залишити своїм дітям шанс на майбутнє в цій країні. Країні, яка руйнується та вимирає...
Бо навіть якщо ми виграємо війну, це буде піррова перемога. Замість колись квітучої республіки ми отримаємо випалену і знелюднену землю, яка загрузла в боргах. Сучасну Loca Deserta. В якій залишаться жити тільки ті, хто не зможе залишити країну. І військові, які контролюють територію, але не створюють доданої вартості.
Культ криївок мститься сьогоденню. Бо глорифікація чорно-білого світу часів Другої світової не залишає простору для компромісу. Світ не винесе двох. Хтось має щезнути з політичної мапи. Ми або Росія. І в цій дихотомії людина мимоволі стає лише інструментом для виживання сакралізованої держави. Перефразовуючи Декалог українського націоналіста, "відстоїш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за Неї." Саме так, з великої літери, як в оригіналі. Тільки чим ми тоді відрізняємося від тієї імперії, яку до речі і не до речі клянемо щодня і в якій мільйони були принесені в жертву радянському Левіафану? Тим, що зараз цей Левіафан крокує під жовто-блакитним знаменом?
Війна на виснаження залишає руїну по обидва боки фронту. І забирає не територію – вона руйнує шанс на краще майбутнє.
Цей шанс в України ще є. Але щоби скористатися ним, потрібно згадати, навіщо нам потрібна власна держава. І яким цілям вона має служити..