Леонід Буряк пройшов шлях від хлопця з одеської Лузанівки до одного з найвідоміших футболістів в історії київського "Динамо". П’ять чемпіонств СРСР, сім Кубків країни, Кубок володарів Кубків, Суперкубок УЄФА, бронза Олімпіади-1976, майже 400 матчів у чемпіонатах СРСР, 56 поєдинків за національну збірну. Після завершення кар’єри Буряк працював тренером, очолював українські та закордонні клуби, працював із національної збірною України.
У цій розмові – про Одесу та знайомство з футболом, непрості обставини переходу до "Динамо", яскравий дебют за київську команду, Валерія Лобановського, сім’ю, тренерські розчарування, збірну України та людей, які залишилися поруч із легендою. Одеса та перші кроки
– Леоніде Йосиповичу, яким ви пам’ятаєте своє футбольне дитинство в Одесі?
– Усе почалося дуже просто. Ми грали там, де могли: на вулиці, на піску, на майданчиках. Футбол настільки мене захопив, що я міг проводити з м’ячем практично весь день. Тоді я, звичайно, не думав, що це стане професією. Просто дуже любив грати. Одеса взагалі мала особливу футбольну атмосферу. Для мене вона залишилася частиною характеру й того, як я ставився до футболу.
– Ваша мама спочатку не була у захваті від цього захоплення?
– Мама переживала. Я повертався додому втомлений, одяг та взуття постійно були в поганому стані. А коли в сім’ї не так багато грошей, кожна пара взуття має значення. Але вона бачила, наскільки для мене це важливо. Думаю, з часом зрозуміла, що футбол із мого життя вже нікуди не зникне.
Леонід Буряк під час ігрової кар'єри (фото: ФК "Динамо" Київ)
– А пам’ятаєте момент, коли футбол перестав бути просто дитячою грою?
– Напевно, тоді, коли я почав розуміти, що можу на ньому будувати своє майбутнє. З’явилися тренування, команди, змагання. Потім – "Чорноморець". І поступово стало зрозуміло: якщо хочеш чогось досягти, потрібно працювати значно більше за інших. "Динамо" (Київ)
– Протягом 1972 року, коли ви вже стабільно грали в першій команді "Чорноморця", до вас неодноразово приїздив легендарний ексфутболіст київського "Динамо" Андрій Біба, переконуючи вас переїхати до Києва. Але ви не одразу погодилися…
– Звичайно, я розумів рівень "Динамо". Але водночас чудово знав, яка там конкуренція. У півзахисті грали футболісти збірної – Мунтян, Колотов, Веремеєв, Трошкін. І мені прямо сказали: добре подумай, ким ти приїдеш до Києва й чи матимеш можливість одразу грати. Але перспектива була дуже серйозна. Я зрозумів, що якщо хочу перевірити себе на найвищому рівні, кращого варіанта мені не знайти.
– Ваш дебют за "Динамо" вийшов особливим: ви вийшли на заміну проти "Арарата" – й відразу забили. Наскільки сильно це змінило ваше становище в команді?
– Для молодого футболіста такий початок дуже багато означає. Я вийшов, коли команда програвала, і вдалося забити. Після цього, звичайно, стало легше психологічно. Але я прекрасно розумів: один гол ще нічого не гарантує. У "Динамо" потрібно було щодня доводити, що ти маєш право грати. Лобановський та велика команда
– Що найбільше запам’яталося у вашій роботі з Валерієм Лобановським?
– Його ставлення до футболу. Для нього не існувало дрібниць. Він дуже багато вимагав від футболістів та хотів, щоб команда діяла як єдиний механізм. Коли ти молодий, частину цих вимог сприймаєш просто як роботу тренера. А вже потім, коли сам починаєш тренувати, багато речей стають зрозумілими зовсім по-іншому.
– У вас із Лобановським були суперечки?
– Звичайно, ми могли мати різні погляди. Але це був тренер, авторитет якого я визнавав. У нього була своя система, і вона давала результат. Я думаю, що сьогодні вже добре розумію багато його рішень, які в молодості міг сприймати зовсім інакше.
– Одним із найбільш пам’ятних моментів вашої кар’єри стали матчі з "Баварією" за Суперкубок УЄФА. Минулого року був 50-річний ювілей тієї легендарної перемоги. Що ви пам’ятаєте про ту команду?
– Передусім величезну відповідальність. "Баварія" була європейським грандом, чинним володарем Кубка європейських чемпіонів, і ми прекрасно знали, проти кого виходимо. Зокрема, перед матчем Лобановський окремо говорив про Герда Мюллера, і особисто доручив Стефану Решку максимально щільно зіграти проти нього. Решко фактично не давав Мюллеру відірватися від себе, і той не забив.
– Тобто тактика Лобановського була зрозуміла кожному футболісту?
– У важливих матчах кожен знав свою роботу. Іноді завдання могло стосуватися конкретного суперника, як у випадку з Мюллером. Але найважливішим було те, що всі розуміли спільну мету. Ми виграли в Мюнхені (1: 0), потім у Києві (2: 0) – для "Динамо" це була величезна перемога.
Леонід Буряк – про Валерія Лобановського (інфографіка: Sport RBC. UA) Футбол та родина
– У вашому житті футбол постійно перетинався із сімейними подіями. У Монреалі ви зробили своїй майбутній дружині пропозицію, а незабаром після цього мали грати зі "Спартаком". Як усе відбувалося?
– Справді, у Монреалі я зробив Жанні пропозицію. Вона погодилася, і ми домовилися, що після повернення одружимося. А потім перед важливою грою я отримав травму, але все одно вийшов на поле. Вдалося забити дальнім ударом, а вже наступного дня треба було йти до РАЦСу. Тоді я, звичайно, більше думав про матч. Сьогодні ця історія згадується вже зовсім з іншим настроєм.
– Ви багато років були у роз’їздах – збори, матчі, перельоти. Що найбільше дісталося Жанні у той період?
– Фактично весь побут та діти були на ній. Я постійно перебував із командою, тому бачив далеко не все, що відбувалося вдома. Навіть коли діти хворіли, Жанна часто намагалася не повідомляти мені про це одразу, щоб я не переживав перед матчами. Я дуже вдячний їй за таке ставлення.
Одного разу, отримавши важку травму на полі, я вже їхав у кареті швидкої допомоги – й у цей момент побачив Жанну з дітьми. Вона якимось чином відчула, що зі мною щось сталося, і приїхала на стадіон. Такі моменти я пам’ятаю особливо.
Сім'я мала вплив на гру Леоніда Буряка (фото: особистий архів Леоніда Буряка) Поразки та останні роки футболіста
– У вашій кар’єрі вистачало перемог, але були й поразки, які залишилися в пам’яті. Яка з них болить найбільше?
– У футболі завжди пам’ятаєш матчі, коли розумів, що міг зробити більше. Особливо коли від результату залежить чемпіонство або великий турнір. Можна багато років вигравати, але одна невдала гра іноді залишається в голові надовго. Це частина професії.
– Коли футболіст завершує кар’єру, йому доводиться фактично змінювати все життя. Як це було у вас?
– Перебудуватися непросто. Ти роками живеш за графіком команди: тренування, матчі, збори, переїзди. А потім раптом цього немає. Мені навіть снилися футбольні моменти – напевно, організм просто не хотів так швидко відпускати звичне життя. Буряк-тренер
– Ви досить швидко перейшли до тренерської роботи. Чим вона виявилася принципово іншою?
– Футболіст відповідає передусім за себе й свою ділянку роботи. Тренер відповідає вже за всю команду. Коли ти граєш, можеш сам змінити ситуацію на полі. Тренер повинен заздалегідь побачити проблему, підготувати футболістів та знайти рішення. Це зовсім інша відповідальність.
– У "Чорноморці" на початку 1990-х вам вдалося створити дуже сильну команду. Що ви вважаєте головним досягненням того періоду?
– Ми зуміли переконати футболістів, що "Чорноморець" може боротися з найсильнішими. Команда двічі ставала срібним призером чемпіонату України, перемагала київське "Динамо". Для Одеси це було дуже важливо – люди знову повірили в команду, на стадіон приходило багато вболівальників.
– Чому ви зрештою залишили "Чорноморець"?
– Почалися проблеми, які безпосередньо стосувалися можливості працювати. Фінансове становище клубу погіршувалося, ставало дедалі важче забезпечувати команду нормальними умовами. Футболістам треба платити зарплати й преміальні, команді потрібні поїздки, харчування, медикаменти, нормальна база. Коли всього цього немає, тренер уже не може вимагати від футболістів максимального результату. Я в якийсь момент зрозумів, що так далі працювати не хочу. Збірна України
– Найболючішою тренерською історією для вас залишається відбір на Євро-2004?
– Так. Мені дуже хотілося вивести збірну України на перший в її історії чемпіонат Європи. У команді була хороша атмосфера. Не було поділу на футболістів із різних клубів чи міст – усі приїжджали до збірної з бажанням грати й працювати. Але ми мали серйозні кадрові проблеми, через травми пропускали важливі матчі Шевченко, Лужний, Ребров, Гусін, Дмитрулін, Ващук та інші. Були й епізоди з рішеннями арбітрів, які ми вважали несправедливими. Та відповідальність за невиконання завдання все одно лежала на мені.
– Якби після того відбірного циклу вам запропонували залишитися, ви б погодилися?
– Ні. Я сам для себе вже вирішив, що маю піти. Завдання було поставлене, і ми його не виконали. Я вважав, що тренер повинен відповідати за результат. При цьому я досі вдячний футболістам та своїм помічникам – вони зробили все, що могли.
Леонід Буряк хотів подарувати Україні дебютний Євро (інфографіка: Sport RBC. UA) Люди після футболу
– Ваше коло знайомств не обмежується лише футбольним світом, у своїх інтерв’ю ви неодноразово казали, що пишаєтеся дружбою з ексміністром МВС Юрієм Кравченком. Як із випадкового знайомства виникла міцна дружба?
– Ми познайомилися під час польоту збірної України до Іспанії в 1997 році. Спочатку говорили про футбол, а потім виявилося, що нас обох цікавить великий теніс. Згодом почали спілкуватися майже щодня. Якщо випадала можливість, зустрічалися на корті. Так поступово й виникла справжня дружба. Я взагалі не з тих людей, які швидко називають когось другом. Тому ця історія для мене була особливою.
– Що ви найбільше цінуєте в людях після всіх цих років у футболі?
– Порядність та можливість довіряти людині. Футбол дає багато знайомств, але справжніх друзів значно менше. За роки життя поруч зі мною було багато людей. Частина з них залишилися близькими, частини вже немає. Але я пам’ятаю тих, хто був поруч у важкі моменти. Про час, у якому пощастило жити
– Назва однієї з двох ваших книг – "Я жив у щасливий футбольний час". Що сьогодні стоїть за цими словами?
– Я справді вважаю, що мені пощастило з часом. Я грав у великому "Динамо", виступав поруч із чудовими футболістами, працював із Лобановським, грав у єврокубках, виступав за збірну. Звичайно, були травми, поразки, складні рішення, тренерські невдачі. Але якщо подивитися на весь шлях, я не шкодую про те, що обрав футбол. Сьогодні я особливо ціную сім’ю, друзів та людей, із якими мене звела ця професія. Саме вони залишаються після того, як матчі вже давно закінчилися.
– Леоніде Йосиповичу, сьогодні ви посол "Динамо" та радник президента клубу зі спортивних питань. Що для вас означає ця роль? Це більше почесний статус чи ви й зараз відчуваєте відповідальність перед клубом?
– Для мене це передусім можливість і далі бути корисним "Динамо". Я прийшов у цей клуб у 18 років та фактично все своє футбольне життя з ним пов'язав. Приємно, що й зараз можу представляти "Динамо", спілкуватися з уболівальниками, розповідати про клуб, його історію, великих гравців та тренерів. У багатьох європейських клубах є такі люди, і я радий, що маю можливість виконувати цю роль у своєму рідному клубі.
Юрій Громов, спеціально для Sport RBC. UA