Анжеліка Терлюга відверто розповіла про те, що залишається за кадром професійного спорту. Одна з найтитулованіших українських каратисток поговорила про фінансову сторону кар'єри, материнство та повернення до тренувань після народження доньки, психологію поразок, срібну медаль Олімпіади-2020 та свої плани на майбутнє. Спортсменка зізналася, що готується до "останнього ривка" і досі мріє про титул чемпіонки світу. "За кількома хвилинами виступу стоять роки життя"
– Анжеліко, що найскладніше в житті професійного спортсмена, чого не бачить звичайний глядач?
– Мабуть, те, що за кількома хвилинами виступу стоять роки життя. Люди бачать медаль, п'єдестал, красиву фотографію, але не бачать сотень тренувань, болю, травм. Відмови від якихось звичайних радощів, постійних переїздів і моментів, коли ти просто втомився і хочеш додому.
– Чи бували моменти, коли ви дивилися на своє життя і думали: "А може, я обрала не той шлях"?
– Так, було. Але це відбувалось коли я намагалась бути осторонь спорту і жити звичайне життя. Але голос всередині постійно повторював, що мені щось не вистачає...
Я жива, коли в динаміці драйв мого життя, яке дає мені карате.
– Ви стали однією з найуспішніших каратисток України. Скільки насправді коштує шлях до такого рівня - не лише фізично, а й фінансово?
– Важко повірити, що за результатами і медалями я найуспішніша за історію України... Я досі не вірю, що пройшла такий шлях і здолала так багато всього.
Ціна дуже висока. Це роки життя, які ти віддаєш спорту. Це твоє здоров'я. І звісно, що постійні інвестиції в себе і свій розвиток. Важко озвучити цифри, щоб люди зрозуміли скільки коштує шлях до чемпіонства. Ще важче втримувати позицію номер один на протязі майже 8 років...
Але є те, що безцінне і ти ніколи не зможеш купити за гроші – ось саме ті емоції, які ти отримуєш після того як стаєш на перше місце п'єдесталу, розуміючи що на цьому турнірі ти вийграла у кожноі, незважаючи на всі складнощі, ти змогла... ось ця насолода моменту стимулює вкладали і інвестувати в себе безкінечно.
Анжеліка Терлюга (фото: Instagram. com/anzhelika_terliuga; інфографіка: Sport RBC. UA)
– Чи можна сьогодні в Україні професійним спортсменом заробляти достатньо, щоб забезпечувати себе та сім'ю?
– Це дуже залежить від рівня спортсмена, результатів і його активності в соцмережах.
Якщо ти спортсмен топ рівня, виграєш медалі з офіційних змагань, виграєш призові, ти готовий ділитись всім у соцмережах, то з'являються спонсори, запрошення на семінари, стабільна зарплата, премії та виплати від держави... Це все разом спокійно може забезпечити тебе і твої потреби.
Звісно, що важко буде заробити на Lamborghini та дім на березі Іспанії. Але мені вдалось свого часу придбати квартиру та авто завдяки тому, що я заробила з змагань.
Ну і після завершення спортивної кар'єри у кожного є гарний шанс продовжити шлях в якості тренера і теж продовжувати отримувати дивіденди з карате.
– Чи був у вашій кар'єрі момент, коли ви думали: "Я стільки вкладаю в спорт, але фінансово це не окупається"?
– Такі думки точно виникали тільки на початку дорослої кар'єри. Тоді був період коли я майже нічого не заробляла, а якісь премії були дуже рідкісним явищем...
Але останні роки я чітко побудувала кожен свій крок і мені пощастило, що пік моєї спортивної кар'єри випав на період Олімпіади. Це дуже допомогло мені.
Але якщо бути прям відвертою та чесною з вами, я ніколи не дивилась на цей спорт як на заробіток... я багато років робила це заради емоцій, заради реалізації, я просто мріяла бути особливою, не як усі і точно не дивилась на карате як перспективу заробляти... Так сталось з часом і знову ж таки мені дійсно пощастило, що я взяла майже максимум на своєму шляху – і медалей і уваги і заробітку...
Анжеліка Терлюга (фото: Українська федерація карате) "Я дуже хотіла бути мамою і не хотіла втрачати себе як спортсменку"
– Після народження доньки ваше життя сильно змінилося. Що стало найбільшою несподіванкою у материнстві?
– Напевно, те, наскільки сильно змінюється твоє відчуття відповідальності. До народження дитини ти в основному думаєш про себе: свою форму, кар'єру, плани. А після появи Ніколь ти розумієш, що є людина, для якої ти – цілий світ.
Я дуже сильно змінилась, тому що вона для мене – все. Тепер вона на першому місці. Мої бажання вже не такі важливі...
І ще я не очікувала, наскільки сильно материнство може змінити твої пріоритети. Те, що раніше здавалося катастрофою, після народження дитини іноді взагалі перестає мати значення.
– Чи була у вас думка: "А раптом я вже не зможу повернутися у великий спорт"?
– Так, звісно. І це був один із найбільших моїх страхів. Ви не уявляєте, як багато разів я себе питала: "А чи точно треба, а чи точно ти зможеш, а як це все зробити і почати майже з нуля...".
Я дуже хотіла бути мамою, і глубоко в душі не хотіла втрачати себе як спортсменку. І певний час я не знала, чи зможу одночасно поєднувати дві ролі. Наприкінці 2025 року я зрозуміла, як сильно пишаюсь своєю силою волі і що спробувала все ж таки всю цю авантюру з поверненням.
Анжеліка Терлюга боялась не повернутися у спорт (фото: Instagram. com/anzhelika_terliuga; інфографіка: Sport RBC. UA)
– Що було складніше – вагітність і пологи чи повернення до професійного спорту після них?
– Для мене повернення до спорту було складнішим. Набагато. Вагітність – період, коли я відпочивала, коли дозволяла собі все що завгодно з'їсти, не робила собі обмежень, поводила час з сім'єю і друзями набагато більше ніж під час кар'єри.
А повернення – це був титанічний труд, іноді мені здавалось що я вже не витримую, тіло розвалювалось, постійний біль, особливо страждала моя спина, вона була в шоці від навантажень післ родів... Плюс, постійне порівняння себе з тією Лікою, якою я була раніше...
Ти пам'ятаєш свої швидкість, силу, форму – і хочеш отримати їх назад одразу. Але організму потрібен час. Було важко прийняти що тіло і мозок тепер не в одному ритмі.
– Чи виникало у вас почуття провини, коли через спорт доводилося залишати доньку?
– Ні. Тому що я майже завжди її брала з собою. Я годувала Ніколь до року. І почала залишати її вдома з бабусею вже з 2026 року, та й те, не на всі змагання. Наприклад, на Прем'єр-лігу в Рим вона їздила з нами.
Коли мені треба поїхати і залишати її вдома, я відчуваю як сильно сумую за нею. Моє життя зараз належить їй. Ми разом майже цілий день. Але відчуття провини в мене немає. І сподіваюсь, що не буде.
Змагання чи семінари – це моя робота і не всюди ж є можливість поїхати з маленькою дитиною. Я думаю що це абсолютно нормально і я не маю відчувати себе погано за те, що іноді маю поїхати на 1-2 тижні.
– Що материнство змінило у вас саме як у спортсменці?
– Раніше спорт був для мене практично всім. Тепер у мене є людина, яка важливіша за будь-яку медаль. І це парадоксально зробило мене вільнішою. Поразка вже не може зруйнувати мене так, як раніше, тому що я знаю: моє життя набагато більше, ніж результат одного поєдинку чи змагань.
– Ви хочете, щоб ваша донька в майбутньому займалася професійним спортом, знаючи тепер усю його ціну?
– Я хочу, щоб вона займалася спортом. А професійно чи ні – нехай вирішує сама.
Я точно не буду змушувати її ставати спортсменкою тільки тому, що її мама - чемпіонка. Якщо вона одного дня скаже: "Мамо, я хочу займатися карате", я буду поруч і допоможу їй.
Але якщо вона вибере танці, музику чи взагалі щось зовсім інше – я теж буду її підтримувати. Було б круто якби вона обрала теніс. Мені дуже подобається цей вид спорту і я люблю дивитись нарізки з матчів.
– Ваш чоловік також пов'язаний зі спортом. Чи простіше будувати сім'ю з людиною, яка розуміє, що таке професійний спорт?
– Не просто пов'язаний зі спортом... Він живе цим. Так, безумовно мені легко з ним знаходити спільну мову і його підтримка дуже багато для мене значить.
Складно тільки з часом, вільним часом в його та моєму графіку... Дуже часто буває що на вихідні чи свята когось з нас немає, бо змагання чи збори.
Анжеліка Терлюга разом з чоловіком (фото: Instagram. com/anzhelika_terliuga)
– Чи були моменти, коли заради спортивної кар'єри доводилося жертвувати особистим життям?
– Безумовно. Майже постійно. Тільки один раз я поставила пріоритет на особисте життя, коли після Олімпіади ми зробили весілля і поїхали одразу у медовий місяць.
Звісно, що це погано вплинуло на мою підготовку до Чемпіонату світу який був майже одразу після. Але я собі тоді сказала що заслуговую після Олімпіади зробити щось для себе і нашої сім'ї. Я дуже багато чим жертвувала заради відбору та медалі на тих змаганнях. Харчування і психологічний комфорт: 5 правил для підтримки форми
– Після багатьох років у професійному спорті назвіть п'ять головних правил, які допомагають вам залишатися у формі. Регулярність. Харчування без крайнощів. Сон і відновлення. Я раніше недооцінювала їх набагато більше. Активність. Навіть коли немає мого тренування, я вийду на прогулку, роблю активне прибирання чи можу поїхати пограти в падл. Психологічний комфорт. Я намагаюсь приймати себе, якою є. І чесно люблю себе за активність, за рух і колись коли мені захочеться зупинитись, я теж маю прийняти це і полюбити себе і в такому стані.
– Чи дозволяєте ви собі солодке, фастфуд або інші "заборонені" продукти? Які продукти найчастіше є у вашому житті, а від чого ви намагаєтеся відмовлятися? Які правила у харчуванні ви порадили б жінкам, які хочуть підтримувати форму без жорстких дієт?
– Так, звичайно, дозволяю. Але не дуже часто. Зазвичай в моєму раціоні звичайна їжа, яку також може їсти Ніколь. Часто на сніданок омлет чи сирники, далі на обід чи вечерю каша, макарони, пюре, відбивна, котлета, курочка в аерогрилі. 2 рази на тиждень готую суп. Овочі та фрукти кожен день. На перекус сендвіч з авокадо та сиром або протеіновий десерт, йогурт.
Я люблю смачну їжу, можу з їсти солодке, або японські роли, або піцу, але це не кожного дня. Я намагаюся, щоб у раціоні було достатньо білка, овочів, фруктів, нормальних вуглеводів. А якщо сьогодні я з'їла щось більш калорійне – це не означає, що завтра потрібно голодувати.
Жінкам я би порадила хоч приблизно рахувати свої калорії і притримуватись до 2000 кк, слідкувати за своїм здоров'ям (чекап та вітаміни), знайти собі хобі, щоб вам було по кайфу займатись активним життям, спілкуватися з активними і життєрадісними людьми, разом проводити час, мотивувати одна одну, можливо мандрувати. Брати від цього життя все найкраще.
– Назвіть правила догляду, яких ви дотримуєтеся сама.
– До появи Ніколь я чесно кажучи набагато більше вкладала часу в свою зовнішність і щоденну рутини, зараз я дуже рідко наношу макіяж і зменшила свою бюті рутину дуже сильно. Але залишила найважливіше для себе: Догляд за волоссям. Завжди покупаю професійний шампунь, маску, захист для волосся. 2-3 рази на рік відвідую свого стиліста по волоссю, ми обновляємо колір і робимо догляд. Догляд за зубами. В мене є механічна щітка, ультразвукова щітка, іригатор... Також 2-3 рази на рік чекап у стоматолога. Щоб не робити макіяж і не витрачати час кожен день на це, я раз на місяць пробою вії і форму брів у майстрів. Найважче це шкіра обличчя і тіла... якщо тілу достатньо баня, скраб, крем чи масло раз на тиждень, то обличчя кожен день потребує уваги. Зараз я користуюсь пінкою для вмивання, тонік для шкіри, сироватка та крем. Намагаюсь не пропускати, але бувають дні що пропускаю цю рутину. До косметолога зараз ходу не дуже часто. Раз на місяць чи навіть два місяці.
– А які 3-5 засобів або процедур у вашому догляді справді працюють і без яких ви не хотіли б обходитися?
Я б виділила якісне очищення шкіри, гарний крем чи сироватка для зволоження шкіри, раз на місяць візит до косметолога було б супер і догляд за волоссям.
Але після багатьох років спорту я зрозуміла ще одну річ: найкращий "догляд" – це сон, вода, нормальне харчування і відновлення. Це перше, про що жінка має задуматись. "Срібло Олімпіади — величезна частина моєї історії"
– Що ви відчували, коли зрозуміли, що стали олімпійською медалісткою?
– Полегшення. Я пам'ятаю величезну кількість емоцій: щастя, полегшення, гордість, втому, біль розчарування. Але точно, що полегшення було в пріоритеті всіх інших емоцій.
Ви не уявляєте з яким тягарем я туди їхала – з великим вантажем відповідальності, очікування та пресингу від усіх.
– "Срібло" Токіо ви тоді сприйняли як величезний успіх чи як нездобуте золото?
– Напевно, і так, і так. 50/50. Коли ти спортсмен високого рівня, ти завжди хочеш більшого. Я вийшла у фінал Олімпіади, тому, звичайно, мріяла про золото. Було важко змиритись з тим що не змогла виграти той останній бій.
Але сьогодні, коли дивлюся на це вже з відстані часу, я набагато більше ціную саме факт, що стала олімпійською медалісткою. Срібна олімпійська медаль – це величезна частина моєї історії, і я не хочу її знецінювати тільки тому, що це не золото.
Анжеліка Терлюга на Олімпіаді в Токіо у 2021 році (фото: Getty Images)
– Багато спортсменів після найбільшого досягнення у кар'єрі відчувають порожнечу. Чи було у вас щось подібне після Олімпіади?
– Так. Після Олімпіади був дуже дивний період. Я трохи загубилась в думках. Ти роками живеш однією метою, а потім ця мета вже позаду. І виникає питання: "А що далі?".
Мені знадобився час, щоб зрозуміти, що моя кар'єра не закінчується і що я ще можу досягти інших високих результатів. Стались певні зміни в моїй кар'єрі і вже з 2022 року я вийшла на татамі ще сильнішою і змогла отримати багато бажаних перемог, особливо солодко було вигравати у суперниці, якій програла на ОІ.
Ще дуже важливим досягненням для мене стала перемога на Всесвітніх іграх 2022 року. По-перше це нарешті був мій всесвітній титул. По-друге я перемогла на той момент на змаганнях, де одночасно приймали участь діюча чемпіонка світу, віце-чемпіонка, діюча чемпіонка минулих всесвітніх ігор, олімпійська чемпіонка, які ще інші дві спортсменки, які мали різні титули, европейські та світові медалі...
Це було неймовірно виграти ті змагання! Я обожнюю коли конкуренція зашкалює і кожен бій як останній.
– Як ви сьогодні переживаєте поразки, критику та негатив у соцмережах? З роками вони стали зачіпати менше?
– Так, значно менше. Я змінилась з часом і моє відношення до багатьох речей теж. Я навчилася розділяти конструктивну критику і просто чужі емоції.
Зрештою, неможливо подобатися всім. І це нормально. Я ціную підтримку тих людей, хто залишається зі мною під час різних періодів мого життя. Ось що дійсно цінно.
Анжеліка Терлюга (фото: Instagram. com/anzhelika_terliuga; інфографіка: Sport RBC. UA)
– Карате після Токіо знову прибрали з олімпійської програми. Наскільки це несправедливо для спортсменів?
– Для спортсменів це дуже болюча тема. Олімпійські ігри – це не просто ще одне змагання. Для багатьох спортсменів це мрія всього життя. І коли ти вже одного разу був на Олімпіаді, особливо гостро розумієш, наскільки це неймовірний досвід.
Мені дуже шкода, що нове покоління каратистів може не отримати можливості пережити те, що пережили ми в Токіо. Чесно кажучи, був період коли я дуже сподівалася, що карате буде представлено в Парижі і зможу ще раз виступити на Олімпіаді.
Я сподіваюся, що одного дня карате знову повернеться до олімпійської програми. Але точно вже без мене в якості спортсмена. "Я готуюсь ще на один останній ривок"
– Після стількох років у великому спорті що сьогодні мотивує вас продовжувати? Які цілі ви ще хочете закрити у своїй кар'єрі?
– Мене зараз мотивує те що є новий виклик... чи зможу я ще щось виграти після такої травми?! І є мрія, яка досі живе зі мною, чемпіонат світу... Думаю, що буду жалкувати все життя, якщо не спробую знову.
А ще, мені хочеться довести самій собі, що після вагітності, травм і складних періодів можна повертатися і знову бути конкурентною на найвищому рівні. Побачимо як буде.
– Чи бачите ви себе на татамі ще кілька років, чи вже починаєте думати про завершення кар'єри? Від чого залежатиме це рішення?
– Я готуюсь ще на один останній ривок. Це все що я можу сказати. Я в будь якому випадку пишаюсь своїм шляхом і кожним своїм досягненням.
І навіть якщо останній ривок вийде не таким успішним як хотілось би, це не позбавляє мене всього того що вже я досягла. І внутрішньо я готова до завершення виступати в будь-який момент. Я точно знаю, до якого моменту я готова пробувати, а коли я маю зупинитись.
– Чого вам найбільше бракуватиме після завершення спортивної кар'єри? А за чим ви точно не сумуватимете?
– Найбільше мені бракуватиме самого процесу змагань. Цього відчуття перед виходом на бій, адреналіну, атмосфери змагань, команди, підготовки. Мені подобається ставити цілі і досягати їх. Без цього важко уявити своє життя.
А за чим я точно не сумуватиму, так це за постійними перельотами, валізами, зміною часових поясів і моментами, коли твоє тіло просто кричить від болю і втоми.